Коротко:
- Народився 4 серпня 1757 року в Миргороді в козацькій родині іконописців під прізвищем Боровик.
- Служив у Миргородському полку, вийшов у відставку у званні значкового товариша і повністю присвятив себе малярству.
- Наприкінці 1780-х переїхав до Петербурга, де став учнем Дмитра Левицького і згодом академіком Петербурзької Академії мистецтв.
- Створив близько 200 портретів і чимало ікон, поєднуючи традиції українського бароко з європейським сентименталізмом.
- Помер 18 квітня 1825 року в Петербурзі від інфаркту, залишивши твори, що зберігаються в музеях України та світу.
Володимир Боровик — це той самий художник, якого більшість знає під прізвищем Боровиковський. Саме під цим ім’ям він увійшов в історію європейського живопису кінця XVIII — початку XIX століття. Проте народився він Боровиком, і саме так його називали в Миргороді, де він виріс серед козацької старшини і родинної майстерні іконописців.
Його шлях — типовий для талановитих українців тієї доби: від полкового міста Гетьманщини до столиці імперії, де довелося змінити навіть прізвище, щоб легше вписатися в аристократичне середовище. Але коріння залишилося українським. І саме воно дало йому той особливий теплий, майже інтимний погляд на людину, який відрізняє його портрети від холодних парадних полотен багатьох сучасників.
Сьогодні твори Володимира Боровика можна побачити і в Національному художньому музеї України, і в Третьяковській галереї, і навіть у Луврі. А сам він залишається одним із найяскравіших представників української школи живопису, яку часто незаслужено розчиняють у «російському» мистецтві.
Дитинство і родина в Миргороді
Володимир Лукич Боровик народився 24 липня (4 серпня за новим стилем) 1757 року в Миргороді — тоді полковому місті Миргородського полку Гетьманщини. Батько, Лука Іванович Боровик, був значковим товаришем і досить відомим місцевим іконописцем. Мати, Євдокія, померла, коли синові виповнилося лише вісім років. Тож виховання лягло на плечі батька і братів.
У родині всі чоловіки вміли тримати пензель. Батько, дядьки, брати — Василь, Петро, Іван, Дем’ян — писали ікони для церков Миргородщини і Полтавщини. Володимир з дитинства допомагав у майстерні. Писав лівою рукою — це фіксують сучасники. Уже в підлітковому віці він міг самостійно виконати просту ікону чи портрет місцевого урядовця.
У 1774 році сімнадцятирічний Володимир вступив на службу до Миргородського адміністративного полку. Отримав ранг значкового товариша. Служив дев’ять років, але військова кар’єра його не захоплювала. У 1783–1784 роках він вийшов у відставку і повністю віддався малярству. Жив у батьківському домі, писав ікони та портрети козацької старшини. Серед ранніх робіт, що збереглися, — портрет полтавського бургомістра Павла Руденка 1778 року і плащаниця 1789 року, яка зараз у Миргородському краєзнавчому музеї.
У практиці музейних відвідувань я не раз помічав, як відвідувачі здивуються, коли дізнаються, що знаменитий Боровиковський починав саме з таких скромних полтавських ікон. Вони ще дуже близькі до українського бароко — з яскравими фарбами, декоративністю і щирою наївністю.
Переїзд до Петербурга і зміна прізвища
Переломним став 1787 рік. Катерина II подорожувала півднем імперії. Граф Василь Капніст, уродженець тих самих місць, залучив молодого художника до декоративних робіт у Кременчуці, де мала зупинятися імператриця. Капніст показав Катерині алегоричні композиції Боровика. Імператриці сподобалося. Незабаром тридцятирічного художника запросили до Петербурга.
Наприкінці 1780-х років Володимир переїхав. Тут він змінив прізвище з Боровик на Боровиковський — так було зручніше в столичному середовищі. Жив у будинку князя Миколи Львова, друга Дмитра Левицького. Саме Левицький став його головним учителем. Пізніше Боровик брав уроки ще й у австрійського живописця Йоганна Баптиста Лампі.
У 1795 році, у віці 38 років, Володимир Боровиковський отримав звання академіка Петербурзької Академії мистецтв — рідкісний випадок для людини без академічної освіти. Через сім років його призначили радником Академії. Він мав приватну школу учнів і багато замовлень від імператорської родини та знаті.
Стиль і основні твори
Ранні роботи ще несуть відбиток українського козацького бароко. Пізніше художник освоїв європейський сентименталізм і елементи ампіру. Його портрети рідко бувають холодними й парадними. Навіть імператрицю Катерину II він намалював не в короні, а в простій сукні під час прогулянки в Царському Селі (1794). Це один із найвідоміших його творів.
Особливе місце займають жіночі портрети. Портрет Марії Іванівни Лопухіної 1797 року вважають шедевром. М’яке світло, ледь помітна усмішка, квіти на тлі — все створює відчуття тиші і внутрішньої краси. Подібні інтонації є в портретах Віри Арсеньєвої, Єлизавети Архарової, князівен Гагаріних.
Не цурався Боровик і образів простих людей. Подвійний портрет служниць «Дашенька та Лізонька» (1794), портрет торжковської селянки Христини, «Алегорія зими» — усе це роботи, де немає ідеалізації, але є глибока людяність.
Паралельно він ніколи не залишав іконопис. Писав ікони для Казанського собору в Петербурзі, Троїцького собору Олександро-Невської лаври, церков на Чернігівщині і навіть для далеких місць. Усього створив близько двохсот портретів і значну кількість релігійних творів.
Українське коріння в творчості
Чимало дослідників підкреслюють, що саме українське виховання дало Боровикові той особливий «сентиментальний» погляд. Він умів бачити людину не як носія титулу, а як живу душу. Це ріднило його з Левицьким і відрізняло від багатьох столичних майстрів.
У своїх іконах він відходив від суворих візантійських канонів у бік більшої реалістичності і психологізму. За спостереженнями мистецтвознавців, у цьому відчувається вплив традицій козацького бароко, у якому він виріс.
Серед замовників були і українці — Дмитро Трощинський, Василь Капніст, єпископ Десницький. Портрет Трощинського 1819 року — один із пізніх і дуже теплих творів художника.
Останні роки і спадщина
Після 1819 року Володимир Боровиковський вступив до масонської ложі «Вмираючий сфінкс» і майже повністю зосередився на іконописі. Здоров’я поступово погіршувалося. 6 (18) квітня 1825 року він помер у Петербурзі від інфаркту міокарда. Йому було 67 років. За заповітом поховали «без зайвих церемоній» на Смоленському православному кладовищі.
Спадщина величезна. Твори зберігаються в Національному художньому музеї України, Полтавському художньому музеї, Дніпровському художньому музеї, а також у російських зібраннях і навіть у Луврі (портрет князівен Куракіних). Один із портретів Боровика є в колекції Лувру — рідкісний випадок для українського художника тієї доби.
У практиці розмов з відвідувачами музеїв я часто чую одне й те саме питання: чому такого сильного українського майстра майже не вивчають у школах? Відповідь проста — довгі десятиліття його творчість зараховували виключно до «російського мистецтва». Сьогодні ситуація змінюється. Українські мистецтвознавці все активніше повертають Боровика в національний контекст.
Чому Володимир Боровик важливий саме зараз
Його історія — це історія талановитої людини з Гетьманщини, яка змогла досягти найвищого визнання, не зрадивши при цьому свого коріння. Він не став придворним художником у повному сенсі слова. Навіть пишучи імператорів, він залишав місце для людяності.
Для сучасного глядача портрети Боровика цікаві саме цією щирістю. Вони не кричать, не нав’язують ідеологію. Вони просто показують людину. І в цьому — їхня сила.
Якщо ви ще не бачили його робіт наживо, варто почати з Національного художнього музею в Києві або з Полтавського художнього музею. Там можна відчути ту саму теплоту, яку художник привіз із Миргорода і проніс через усе життя.
Володимир Боровик (Боровиковський) залишається одним із тих майстрів, через яких Україна говорить зі світом мовою живопису. І чим більше ми про нього знаємо, тим чіткіше розуміємо, наскільки глибоким і самобутнім було українське мистецтво вже в XVIII столітті.
About the Author
